Позад мене Залічка розповідала офіцерові:
— Тільки сьогодні пан Кароль признався мені, що він детектив. Я зустріла його в лісі, коли гуляла там по обіді. Він був у товаристві якогось пана й Терези. Я приєдналася до них, хоча вони казали, що я можу наразитися на небезпеку, бо саме настав час рішучої боротьби з бандитами, які полюють на сховані витвори мистецтва. Йшлося про пана Томаша. Але я не боялася небезпеки. Тоді вони погодилися, щоб я їм допомогла, і пан Кароль нарешті зізнався, що він детектив. Ми пішли до бункерів, пан Кароль відкрив вхід і потім почав виносити з підземелля речі з колекцій дідича Дудіна.
— А що сталося з Терезою? — спитав я Залічку, не повертаючи голови. — Ви ж казали, що з вами була Тереза.
— Мабуть, лишилася в підземеллі, — почув я у відповідь.
Стрілка спідометра показувала сто сорок кілометрів, та мені здавалося, що відстань між «самом» і чорним лімузином ні на крихту не зменшилася.
— Звернули! Звернули на шосе до Торуня! — крикнув офіцер.
Я так натис на гальма, що вони аж задзижчали. Ми теж виїхали на торунське шосе, яке спершу йшло лісом, а тоді наблизилося до Вісли.
Швидкість «сама» знову збільшувалася. Сто п'ятдесят, сто шістдесят кілометрів… Ми наздоганяли чорний лімузин. Потім відстань між нами ще зменшилася, бо Гертель мусив загальмувати, об'їжджаючи кілька підвід.
Тепер ми мчали із швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину. Мій «сам» виявився чудовою машиною.
Ми догнали Гертеля під Торунем. Коли я спробував його випередити, він з'їхав на лівій бік шосе, намагаючись зіпхнути мене в кювет. Та я вчасно загальмував і вже тримався позаду. Невдовзі перед зачиненим залізничним шлагбаумом Гертель мусив спинитись.
Офіцер міліції зіскочив із «сама» і підбіг до чорного лімузина.
— Виходьте! Негайно виходьте! — крикнув він. Перший вибрався з машини Кароль, а тоді Гертель.
— Адже не сталося нічого лихого, — виправдувався Гертель. — Ми нікого не скривдили.
— Ви звинувачуєтеся в тому, що намагалися викрасти твори мистецтва, власність польської держави.
Гертель знизав плечима.
— Вони нікому не належали, бо ніхто не знав, де їх сховано. Ми знайшли це місце, тож Дунінові колекції належать нам. Те, що ми зробили, не можна назвати крадіжкою. Суд нас виправдає.
— Буде видно, — сказав офіцер. — Ви ще відповідатимете за дворазовий напад на Скалбану.
Гертель знизав плечима.
— Прошу пана, — сказав він, — до Скалбани ми поставилися, можна сказати, занадто лагідно. На нього чекає мотузка за вбивство Плюти. Він намагався затягти до будки на острові й мене. Тільки я не Плюта…
— З'явитесь до Повітової комендатури народної міліції дати зізнання, — наказав офіцер. — А тепер перенесіть до нашої машини речі, викрадені з підземелля.
Грабіжники зрозуміли, що програли. Опиратися не було ніякого сенсу, і вони слухняно взялися переносити до «сама» викрадену давню зброю: турецькі ятагани, оздоблені коралями, кілька кинджалів з держаками, прикрашеними коштовним камінням, сагайдак, східний щит і визолочене забрало, поцятковане бірюзою. Крім зброї, вони встигли забрати з підземелля старовинний срібний сервіз, чотири великі визолочені дзбани й визолочену миску.
— А чи багато речей лишилося в підземеллі? — спитав офіцер.
Ми помітили, як Гертель і Кароль крадькома перезирнулися.
— Не обманюйтеся, панове, — застеріг їх офіцер. — Ми знайдемо і дівчину, яка була з вами в підземеллі.
Залічка увесь час здивовано спостерігала, як уявний детектив покірно віддавав украдені речі.
— То ви не детективи? — обурено спитала вона.
На відповідь Гертель тільки знизав плечима. А пан Кароль глузливо посміхнувся.
— Ви мене обдурили! — крикнула Залічка, звертаючись до пана Кароля. — Ви не ловили риби, ви не детектив!
— Ні, люба і наївна панночко, — посміхаючись, ввічливо відказав пан Кароль. — Я ніколи не запевняв вас, що я детектив. То ви самі надумали.
Залічка була така обурена, що показала йому язика, наче ображена дитина. А тоді з великою гідністю сіла до моєї машини.
— Дякуємо за допомогу, — полинув їй навздогін глузливий вигук пана Кароля.
Офіцер міліції перевірив документи обох злочинців і занотував відомості про них.
— З'явіться до Повітової комендатури, — повторив він під кінець. — Якщо цього не зробите, я заарештую вас.
— Єсть, пане комісаре. З'явимося, — пообіцяв Гертель. — Я сидів п'ятнадцять років і не збираюся знову чалапати до в'язниці.
— А тепер назад до лісу, до бункерів, — сказав мені офіцер.
Ми поїхали. Біля входу, схованого в кущах ожини, ми побачили Терезу. Гертель і пан Кароль втекли тоді, коли Тереза ще була в підземеллі. Навантажена старовинною зброєю, вона вийшла нагору й переконалася, що її приятелі десь зникли. Перелякана дівчина чекала тут на них, та замість приятелів побачила ворогів — мене й офіцера міліції.
Зі злості Тереза аж заплакала і цим довела, що вона тільки дурне дівча, яке вплуталося в темне діло. Так само подумав про неї, мабуть, і офіцер міліції, бо відвів мене вбік і прошепотів:
— Одвезіть її, будь ласка, додому. Певно, ми її не притягатимемо до відповідальності. Вона вже дістала науку на все життя.
Офіцер зайнявся скарбами, знайденими в підземеллі, а я повіз Терезу до Цехоцінка. Коли я повернувся, велика міліцейська машина саме прямувала до Повітової комендатури народної міліції.
На мить я спустився вниз, цікавий глянути, яка на вигляд криївка із скарбами, котру я так довго шукав. Виявилося, що це — підземний бункер, схожий на той, де ми знайшли ув'язненого Скалбану. Тільки в ньому була ще одна невеличка комора, куди Скалбана поскладав колекції, які переніс з іншої криївки, але про це я довідався згодом. Невеличка комора в підземеллі мала залізні двері. Скалбана замкнув їх на грубий засув. Ключа від цього засува й шукали в Скалбаниній хаті Кароль і Гертель. А щоб
Скалбана не заважав, вони прив'язали його до стільця. Ці подробиці з'ясувалися пізніше, під час слідства.
А незабаром я пережив ще одну дуже неприємну подію.
Надійшла звістка, що зі десять кілометрів униз річкою на піщаному березі знайдено труп рибалки. Офіцер міліції повіз мене туди переконатися, що це справді Скалбана.
Поховано Скалбану на Острові злочинців на невеличкій галявині неподалік од спільної могили Барабаша і його людей. Того самого Барабаша, якого Скалбана зрадив і прирік до смерті, аби самому заволодіти колекціями дідича Дуніна. В цій історії було щось похмуре і водночас символічне.
ЕПІЛОГ
За тиждень я вибрався з Ганкою на Острів злочинців. Був гарний літній вечір — ми поволі йшли стежкою через галявину.
— А знаєте, — сказав я дівчині, — спершу я таки правильно взявся шукати скарби дідича Дуніна і навіть був близький до мети, та далі усе сплуталось… Я міркував так: якщо Дунін скористався допомогою свого лісничого, Габрищака, то колекції сховано десь у лісі. І тому не брав до уваги колишніх бункерів. Хіба можна було припустити, що за часів, коли в бункерах сиділи німецькі солдати, хтось наважився ховати там свої коштовності? Я припускав, що дідич Дунін разом з лісничим сховали скарби в лісовій шопі.
— В тій, де ми ночували?
— Еге ж, у лівому кутку шопи викопано глибоку яму, в неї опустили величезну скриню з коштовностями. Потім лісничий Габрищак виказав схованку Барабашеві, хоч, як відомо, цим себе не врятував. Отже, всі члени банди — і Плюта, і Гертель, і Скалбана — добре знали схованку в лісовій шопі.
— Хіба Скалбана теж був у Барабашевій зграї?
— Звісно. Але виконував там особливу роль. Він був у них за розвідника. На грабунки не ходив, жив собі у власному будинку і поводився так, ніби не мав нічого спільного із Барабашевою бандою. Скалбана стежив за міліцією, доносив про її дії в цій місцевості. Та, прочувши про сховані колекції, почав міркувати, як би позбутися своїх спільників і заволодіти багатством, яке здавалося йому величезним. Тоді він склав з друкованих літер анонімного листа й попередив міліцію про ночівлю банди на острові. Що сталося по тому, ми знаємо. Барабаш загинув разом з іншими. Лишилися живими тільки двоє: Плюта й Гертель, але їх теж присудили до смертної кари. Згодом вирок замінено на довічне ув'язнення, а через п'ятнадцять років злочинців випущено з в'язниці. Але про це ніхто в містечку не знав, аж до того дня, коли Плюта прийшов до вашого батька.
— Одного я не розумію, — перепинила мене Танка. — Іого Скалбана не знищив тижневиків, з яких повирізував літери для своїх анонімних листів до міліції й до мого батька?
— Бо ви не знаєте психіки таких людей. Скалбана, либонь, ніколи в житті не купував газет, книжок, а після школи, мабуть, ніколи нічого не читав. Ставлення такої людини до друкованого слова дуже своєрідне, зовсім інше, ніж ваше чи моє. Скалбана мав у своїй хаті кілька давніх, передвоєнних ілюстрованих тижневиків. Вони теж здавалися йому дуже цінними, саме через те, що були давніми, та ще й ілюстрованими. Колись він від когось чув, що почерк може зрадити автора. Тож і повирізував друковані літери, а тижневики йому було шкода викидати. Зрештою, він ніколи, мабуть, не припускав, що це його колись викаже.
Так само ставився Скалбана і до колекцій дідича Дуніна — після розгрому Барабашевої зграї вони стали його власністю. Спершу він, очевидно, боявся продати бодай одну річ, гадаючи, що хтось може розплутати цю історію. Він чекав, доки люди все забудуть. Та в містечку й досі живе пам'ять про дідичеві колекції, вона стала легендою і приваблювала всіх, навіть пані Пілярчикову. Це дуже утрудняло продаж коштовностей. Своєю поведінкою Скалбана скидався на пса з приказки, що лежить на сіні, сам його не їсть і іншим не дає. Може, якісь речі Скалбана й возив на продаж до Торуня чи Влоцлавка, та йому, мабуть, не поталанило, він не знайшов людей, яких цікавили старожитності. Адже ці речі для знавців. Йому давали копійки, а Скалбана не хотів задурно продавати колекції, вважаючи їх надзвичайно цінними, бо за такі мав їх Дунін. Злодій чекав слушної нагоди. І от до містечка приїхав професор антропології. Скалбана надіслав йому листа. Однак події склалися йому не на користь: у зв'язку з листом до містечка приїхав працівник музею і так невправно взявся до діла, що наполохав Скалбану. Отоді цю справу й доручили мені.
— А ще раніше до містечка прибув Нікодем Плюта, якого саме випустили з в'язниці, — додала Ганна.
— Еге ж. Плюта спинився у вашого батька й почав скрізь нишпорити. Зазирнув до лісової шопи й переконався, що Дунінові скарби лежать на місці. Він довідався також, що Скалбана й досі живе тут, на річці. Можливо, Плюта ще у в'язниці, де мав багато часу все продумати, дійшов висновку, що зрадив їх Скалбана. Адже Скалбана знав про ночівлю банди на острові, а після знищення банди єдиний, хто лишився на волі, був Скалбана, тож він — зрадник. Плюта вирішив розправитися з рибалкою. Він умовився з ним зустрітися в будці на острові. Те, що Плюта призначив зустріч саме там, має велике значення. Він хотів помститися Скалбані в тому місці, де його, Плюту, разом з усією Барабашевою зграєю спіткала поразка. Та він не передбачав, що Скалбана догадався про його намір. І сталося, що не він Скалбану, а Скалбана вбив його під час зустрічі на острові.
— Брр, не треба розповідати далі. Мені іде мороз поза шкірою, коли я пригадую подробиці тієї історії, — мовила Ганка.
Так, не дуже приємно говорити про злочин на острові, де колись сталися ці жахливі події, та ще ввечері, поблизу могили бандитів і ще свіжої Скалбаниної могили. Справді, для цієї розмови місце вибрано невдало. Я замовк. Замислившись, ми поминули й другу галявину.
Коли ми були за кілька кроків від дерев'яної будки, раптом у верболозі над берегом Вісли щось зашелестіло, і ми побачили Вільгельма Телля та його товаришів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30