— Я теж ні. Даю слово, — запевняв Чорниця.
— Ніхто з нас не кашляв, — сказав Соколине Око,
Я подумав: «Якщо не кашляв Телль, ані Чорниця, ані Соколине Око, ані Вивірка, ані Сорока, ані я, ані Залічка, яка була весь час біля мене, то, значить, крім нас, хтось іще ховався поблизу малинника». 1 одразу ж я все зрозумів. З темряви, що оповила дерева, вийшла Тереза.
— А! — зловісно пробурмотів я. — Вас іще тут бракувало.
— Це вона кашляла. І сполохала нашого птаха, — гнівно закричав Вільгельм Телль.
На дівчину посипалися сердиті вигуки гарцерів:
— Навіщо ви сюди прийшли?
— Ніхто вас не запрошував!
— Чому ви кашляли?
Я теж не жалів Терези й, знервований тим, що таємничий водій зник, назвав дівчину «дурноверхою гускою».
— То навіть кашляти не можна? — здивувалася Тереза. — Але ж я не зробила нічого лихого.
— Ми не запрошували вас сюди, — сказав я. Залічка потягла мене за рукав і прошепотіла:
— Вона побачила, що ми вдвох ідемо любесенько гуляти, і в ній напевне прокинулися ревнощі. Тож вона й пішла за нами. Не сердьтеся на неї. Адже нічого поганого не сталося. Той незнайомець приїхав і поїхав. Усе гаразд.
Тоді вся моя лють обернулася на Залічку.
— А у вас тільки любовні історії в голові. «Нічого не сталося, все гаразд», — передражнив я Залічку. — Так от, той дурний кашель усе зіпсував. Ми сполохали таємничого незнайомця й ніколи вже, певне, не довідаємося, чого він сюди приїздив.
Тереза силкувалася виправдатись:
— Я чула, як Залічка раділа, коли ви запрошували її на вечірню прогулянку. Мені стало прикро, що ви не запросили й мене. Тож я пішла за вами, але не наважувалася підійти ближче, бо ви ж мене не запросили. І я не знала, що кашляти не можна.
Я махнув рукою. Того, що сталося, вже не виправиш. Ніякі пояснення або вигадки не допоможуть.
— А все-таки цікаво, чого він приїздив сюди? — голосно сказав Телль.
— Пішов на пагорб і став там, — пригадав Соколине Око.
— Він призначив тут побачення й чекав коханої, — промовила Залічка.
— Може, схотів подихати лісовим повітрям? — втрутилася Тереза.
Я пильно придивився до дівчини.
— А ви, Терезо, не впізнали цього чоловіка? І машина теж не видалася вам знайомою?
— Ні, ні, звідки ж. Нічого я не впізнала.
Вона відповіла швидко, не вагаючись, ніби сподівалася такого питання і наперед приготувала відповідь. Саме це здалося мені підозрілим.
— То я вам скажу, хто це був. Гертель, ваш добрий знайомий з Цехоцінка.
— Гертель? Справді? І я його не впізнала? — Терезин голос звучав здивовано. — Тоді навіщо вся ця комедія? Я добре знаю його, могла просто підійти й спитати, чого він сюди приїхав.
— Ви застерегли його своїм кашлем, — нараз урвав її Вільгельм Телль. — Ви зробили це спеціально, навмисне.
Я гадав, що Тереза кинеться з кулаками на Телля, і мерщій став між ними. Але дівчина тільки здвигнула плечима.
— Це безпідставне обвинувачення, — сказала вона. — Та мені байдуже, що ви про мене думаєте.
Удавши ображену, вона швидко пішла від нас. Здавалося, що вона піде зовсім. Але ми помилились.
— Ходімо на пагорб, де стояв Гертель і роздивлявся навкруги, — запропонував я хлопцям.
Ми продерлися через малинник і піднялися на пагорб, порослий молодими деревцями.
— Він спинився ось тут, — Вільгельм Телль став на вершку пагорба.
— А тепер розійдімося, і хай кожен робить чимраз ширші кола, — звелів я. — Він приїздить у ліс не милуватися гарною ніччю. Десь поблизу має бути те, що приваблює Гертеля. І ми повинні про це дізнатися.
Тереза присіла навпочіпки й голосно, але штучно засміялася.
— Ой діти, діти! — глузувала вона. — Щовечора пан Гертель їздить на прогулянку машиною. Для розваги. Мене він теж кілька разів запрошував прогулятися, але я завжди відмовлялася. Просто йому нудно в Цехоцінку. Ввечері він сідає в машину, їде до лісу. А в лісі, як казав мені, викурює цигарку.
— В лісі не можна курити, — суворо докинув Соколине
Око.
— Пан Гертель викурює цигарку, — вела далі Тереза, — і вчасно вертається до пансіонату.
— Однак, — зауважив я, — тепер ви вже схильні визнати, що то був пан Гертель?
Тереза зрозуміла, що після її слів наша підозра стає ще більшою, і почала викручуватись:
— Це ви переконали мене, що то був пан Гертель. Я погодилася з цим, хоч присягаюся, що не впізнала його. Просто я вам повірила, бо пригадала його вечірні прогулянки на машині.
— Ну, гаразд, — кивнув я головою, удаючи, що вірю їй. — А тепер до роботи, хлопці. Хай кожен помалу обійде пагорб і пильно роздивиться довкола.
Усі розійшлися. На пагорбі лишилася сама Тереза. Аби довести нам, що розшуки її не обходять, вона взялася рвати малину.
Ми кружляли загайником, де невеличкі сосни сягали нам тільки до пояса. Весь час ми бачили одне одного, — мабуть, ніщо не могло випасти з нашої уваги.
Я обходив пагорб метрів за п'ятдесят від нього, коли надибав зарослу молодими деревцями амбразуру давнього бетонного бункера. Це був, певне, останній бункер із споруджених в лісі укріплень. Він дивився на мене крізь віття дерев довгастою чорною щілиною. Я обійшов його, але, на свій подив, не знайшов входу. Тоді я покликав хлопців і Залічку, які кружляли поруч, у молодняку. Вони відразу ж прибігли, а я тим часом засвітив електричного ліхтарика і скерував промінь світла до шпарки бійниці.
— Зачекайте мене тут. Я полізу в бункер, — вирішив я.
— Боже милостивий, не робіть цього, — заверещала Залічка. — Може, там хтось сховався, і ви попадете йому просто в обійми.
Прибігла й Тереза.
— У цьому бункері, — сказала вона, — можуть бути міни. Я читала якось у газеті, що гітлерівці мінували бункери.
Признаюся, що Терезині слова майже позбавили мене відваги. Я ще раз присвітив ліхтариком щілину в бункері, став навколішки й спробував зазирнути всередину. Виявилося, що відвага тут і не потрібна. Бункер був завалений, засипаний землею й уламками бетону. Певне, гітлерівці, тікаючи, підірвали його. Опуклий дах провалився, і тому замість невеликого горбка утворилася заглибина, а на ній виросли молоденькі сосни. Цілою з бункера лишилася тільки чільна стінка з поздовжнім отвором для дрібнокаліберної гармати.
— Треба шукати далі, — сказав я, підводячись з землі.
Знову ми пішли блукати молодим лісом. Місяць підбився вже високо, стало видно, вологі від роси соснові гілки зрошували нам ноги.
— Подивіться, — покликав мене раптом Вільгельм Телль. — Хтось зовсім недавно наламав гілок і осьде поскладав їх на купу. Що воно за варвари нишпорять лісом і нівечать молоде дерево?
— Твоя правда, Теллю. Гілки ще навіть не посохли, їх наламали недавно, два-три дні тому, а може й сьогодні.
Я роздивився навколо. Місце, де Телль знайшов купу гілок, було метрів за двадцять од заваленого бункера.
Телль нахилився, відсунув гілляччя, і ми побачили круглу бетонну цямрину, накриту важкою залізною лядою, сантиметрів сімдесят у радіусі.
— Теллю, ти знаєш, що це таке? — радісно вигукнув я. — Мені здається, що ми знайшли бічний вхід до підземних укріплень.
Телль свиснув своїм товаришам. Разом з хлопцями прибігли Залічка й Тереза.
— Благаю вас, тільки не здумайте підіймати цієї плити, — заломила руки Залічка.
— Авжеж, піднімемо, — відказав Телль.
Та виявилося, що зробити це нелегко. Залізна ляда щільно прилягала до бетонної цямрини, і ми не мали за що вхопитися. Треба було б її підважити, але чим?
— Гляньте, — сказав я, освітлюючи ліхтариком ляду. — її недавно хтось піднімав. У кількох місцях видно подряпини, зроблені чимось гострим. А ось тут здерто іржу.
— Спробуємо підважити її гарцерськими ножами, — вирішив Вільгельм Телль.
Ножі можна було тут вищербити чи навіть поламати, та хлопці заповзялися хоч і такою ціною, а розкрити таємницю входу.
Ми всунули леза ножів між лядою й цямриною і заходилися обережно підважувати. Ніж Соколиного Ока зламався навпіл як трісочка, однак Чорниці й Теллеві вдалося трохи підняти ляду, і ту ж мить я підклав під неї гілку. Спільними зусиллями ми легко відсунули ляду. Вона була зовсім не така важка, як здалося нам спочатку. Якби ми мали відповідний інструмент, кожен міг би сам підважити її та й відсунути.
Перед нами чорнів вхід. Присвітивши ліхтариком, ми побачили бетонне кріплення метрів зо три вниз. По боках лазу стирчали залізні гаки, певне, щоб спускатися додолу. Внизу темнів бічний отвір, може, до якогось коридора.
Нахилившись над лазом, ми радилися, чи лізти туди одразу, чи зачекати до ранку. Адже могло бути й так, як казала Тереза. Хтозна, може, гітлерівці замінували вхід та підземний коридор, і якась міна вибухне, коли ми ненароком ступимо на неї.
Нараз мені здалося, що з глибини підземелля долинає невиразний шелест.
— Цитьте! — шепнув я хлопцям. Ми прислухалися.
Шелест долинув знову.
— То щури, — сказав Телль, а Залічка аж здригнулася з огиди.
— Гей, чи є там хто-небудь? — гукнув я.
І ми почули відповідь. Голос звучав глухо, змінений луною, що відбивалася від стін підземелля:
— На поміч! Люди, рятуйте мене!.. Рятуйте, люди!.. Ми аж відсахнулись од лазу, так жахливо звучав голос з-під землі. Та за мить переляк минув, його місце посіло відчуття обов'язку допомогти тому, хто кликав нас.
Я забрав у Телля ніж і, озброєний у такий спосіб, вирішив спуститися в підземелля.
— Не робіть цього. То якась пастка, — благала мене Залічка.
— Так, так, він хоче когось заманути туди й убити, — верещала Тереза.
Я сердито гримнув на дівчину й подумав: «Шкода, що немає тут Ганки, вона напевне не побоялася б спуститися в підземелля».
Із запаленим ліхтариком у руці й ножем за паском я почав поволі спускатися в колодязь.
— Якби щось сталося зі мною, тобто якби я не повернувся, — сказав я Теллеві, — відразу ж закрийте лядою вхід і сядьте на неї, щоб з підземелля ніхто не зміг вибратись. А один хай біжить до міліції, зрозуміло?
— Єсть! — відсалютував Телль.
Один, два, три, чотири, п'ять гаків, і нарешті я скочив додолу. Збоку був напівкруглий склепінчастий вхід до бічного коридора. Ще п'ять ступенів цим коридором — серце в мене гучно калатало, а ліхтарик тремтів у лівій руці. В правій я тримав ножа.
Нараз коридор завернув. Я побачив низенький квадратовий підвал, закиданий гнилою соломою і якимсь мотлохом. У кутку на купі шмаття лежав обплутаний мотуззям чоловік. Я спрямував на нього промінь ліхтарика.
— Скалбана! Єзус Марія, то ж Скалбана! — скрикнув я і підбіг до нього.
Двома ударами ножа я пообрізував мотузки. Поки Скалбана розтирав задубілі м'язи рук і ніг, я розглядався довкола.
— Ви шукаєте виходу з бункера? — спитав мене Скалбана. — Ні, ні, немає звідси ніякого іншого виходу, тільки той, що ви ним сюди потрапили. Тут немає жодного отвору, крім невеличкого вентиляційного, ось тут, у стелі. Гітлерівці не скінчили будувати ці укріплення, тож не всі частини підземелля з'єднані між собою.
— А цей мотлох, солома?
— Тут колись переховувалася Барабашева банда, — сказав Скалбана, поволі зводячись із землі.
— Яким дивом ви тут опинилися? Хто вас зв'язав?
— Сам не знаю, як воно сталося, — знітився Скалбана. — Зараз день чи ніч?
— Ніч.
— А яке сьогодні число?
— Чотирнадцяте липня.
— Тоді я сиджу тут, либонь, уже третю добу. Якось увечері я переплив човном на цей бік річки, щоб трохи назбирати хмизу.
— Ввечері? Поночі? — здивувався я.
— Гм, — розгублено пробурмотів Скалбана. — Я ж назбирав хмиз удень, треба було тільки перенести його в човен і перевезти на той бік Вісли. Коли я був уже в лісі, раптом де й взялося двоє чоловіків із пістолетами. Підскочили до мене, звеліли йти вперед і, нахваляючись застрелити, привели сюди. Перед тим, як спускатися, вони зв язали мені назад руки, тоді підняли ляду й наказали лізти вниз. А тут зв'язали мені ще й ноги й покинули самого в темряві.
— І не пояснили, чого так повелися з вами?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30