— Вони й словом не прохопилися.
— Що ж воно за люди? Які вони на вигляд?
— Якісь нетутешні. Я їх зовсім не знаю, а придивитися добре не міг, було вже поночі.
— І ці три дні ви нічого не їли й нічого не пили?
— Вони були тут іще двічі. Дали мені сухого хліба й залишили води в бляшанці. Ось вона, та бляшанка, — кажучи це, він копнув ногою бляшанку, і з неї виплюснулася вода.
— І тоді вони теж нічого вам не сказали?
— Нічого, анічогісінько не сказали, — повторив Скалбана. І раптом спитав: — А як ви мене тут знайшли?
Я помітив в його очах якийсь тривожний вираз. Уся Скалбанина увага була прикута до ножа, що я й досі тримав у руці. Здавалося, Скалбана от-от кинеться на мене.
— Там нагорі, — показав я на стелю, — чекає мене гурт людей.
І свиснув крізь пальці. Згори одразу почувся на відповідь посвист.
— Ну, то ходімо, — сказав він і перший рушив до виходу.
— Ми рвали малину й натрапили на ляду, що закривала лаз. Коли підняли її, то почули, як хтось кличе на допомогу, — розповідав я Скалбані.
Мені не хотілося казати йому правду, бо і він, певне, брехав.
Ми видряпалися нагору. Гарцери, Залічка й Тереза мовчки, цікаво придивлялися до Скалбани, який іще раз повторив свою історію, що начебто пояснювала його ув'язнення. Закривши лядою вхід, ми провели Скалбану аж на берег до його човна. Хлопці допомогли йому посунути човна на воду, а коли він поплив, Телль сказав:
— Він бреше. Мені не віриться, щоб хтось без причини сховав його в підземеллі й тримав там, паче у в'язниці.
Коли ті люди так зробили, то, певне, з якоїсь причини. Скалбана криється від нас, бо в самого, мабуть, щось недобре на совісті.
Я теж був такої думки. Але через Скалбанину брехню ми були безпорадні, і нам більш нічого не лишалось, як розійтися по своїх таборах. На роздоріжжі я, Залічка і Те-реза попрощалися з хлопцями й повернулися до своїх наметів.
Одразу ж я ліг спати. Наступного дня встав пізно, мало не перед обідом, і нашвидкуруч приготував собі снідати. Побачивши Терезу, що самотньо сиділа на березі річки, я запропонував їй прогулятися зі мною на «самі». Вона зраділа, не здогадуючись, що це пастка.
Проминувши містечко, ми опинилися на Цехоцінському шосе. Я додав газу і, коли машина помчала, звернувся до дівчини:
— Пан Гертель може тішитися зі своєї ідеї підіслати вас до нашого табору. Ви виконали своє завдання: застерегли його у найнебезпечнішу для нього мить.
— Це неправда, — заперечила дівчина.
— Ваша поява в таборі, — вів я далі, — одразу видалася мені підозрілою. Пан Гертель догадався, що на шосе за ним стежив я, переслідуючи на своєму «самі». А що напевне ще під час нашої зустрічі в нічному ресторані в Цехоцінку ви розповіли йому про мене і про мою чудернацьку машину, то він знав, хто за ним женеться. Повернувшись до Цехоцінка, він запропонував вам податися до нашого табору й стежити за мною.
— Це неправда, — вперто повторила дівчина.
— А чи пан Гертель не пояснив вам, чому саме треба за мною стежити? Це дуже важливо, прошу пані.
Дівчина мовчала. Тоді я додав:
— Може, ви починаєте вже розуміти, що гра, в яку втягнув вас Гертель, небезпечна? Адже то він зв'язав і залишив Скалбану в підземеллі.
— А мені саме до вподоби усе небезпечне, — глузливо сказала Тереза. — Я дуже люблю небезпеку й пригоди.
— Тому з мого боку буде найкраще відвезти вас до Цехоцінка. А там робіть собі, що хочете. Це вже мене не обходить.
— Чудово! Я певна, що ми незабаром побачимось, але вже за інших обставин.
— Ви мені погрожуєте?
— Так.
— Тоді і я вам погрожую. Я розповім вашій тітці про небезпеку, на яку ви наражаєтесь, виконуючи Гертелеве завдання.
— Та ну? — глузувала й далі дівчина. — І ви припускаєте, що моя тітка нічого не знає? Пан Гертель розповів нам, що в бункерах схована більша частина скарбів дідича Дуніна. Вони нічийні, і кожен може їх шукати. Ви, він, кожен. Ви просто конкуренти, змагаєтесь один з одним. Я стала на його бік, бо він перший запропонував мені співробітництво.
Я зареготав.
— Вам щонайбільше сімнадцять років, а говорите ви наче старий гангстер. Чи не занадто часто ви дивитеся пригодницькі телепередачі?
Побачивши перші будівлі Цехоцінка, дівчина схопилася за клямку дверцят. Я загальмував.
— Хочу тут вийти. З мене досить вашого товариства, — буркнула вона.
Я спинив машину.
— Чао, — глузливо кинула вона, грюкнувши дверцятами.
Завернувши машину, я поїхав до табору.
На пагорбі біля колодязя розбійника Барабаша я побачив Залічку серед гурту лучників. Дівчина виконувала обіцянку: розповідала гарцерам про раси й типи людей. Я підсів до них, щоб послухати цю розповідь. «Хтозна, — подумав я, — чи не будуть відомості з антропології для мене єдиною користю від цьогорічної відпустки?»
— Ми не знаємо точно, де була батьківщина людства. — казала Залічка. — Найімовірніше, це Азія, а може, частково й Африка. Первісні люди жили на великих територіях, за різних кліматичних умов. Володіючи тільки найпримітивнішими знаряддями праці, вони здавалися на ласку й неласку природи, яка надзвичайно впливала не тільки на розвиток, але й на зовнішність людини. Наука твердить, що людина за давніх часів мала неврівноважену соматичну вдачу й умови, за яких вона жила, формували її морфологічні риси.
— Як би це пояснити вам? — міркувала Залічка. — Ну, наприклад, ви самі знаєте, що з мокрої глини легко ліпити й створювати якісь фігури, а коли глина висохне, цього вже не зробиш. Отож, первісну людину, яка тісно єдналася з природою, формувала ця ж таки природа. Що вище йшла людина щаблями розвитку, то менше залежала від природи, бо навіть почала підпорядковувати природу собі. Глина, так би мовити, підсихала.
Отже в людей, які здавна жили в тропіках, став темний колір шкіри, волосся й очей, а в тих, що жили в зонах холодніших, через багато, багато поколінь став світлий колір обличчя, біляве волосся та ясні очі. Це пояснюється тим, що в клітинах тканин людей, які жили під палючим сонцем, зібралося багато пігменту, тобто речовини, що забарвлює шкіру й водночас охороняє її від дії сонячного проміння. Або інший приклад. Люди, предки яких жили тисячоліття на півночі, мають вузькі носи, що затруднюють циркулювання повітря. Отак людський організм боронив свої легені від холоду.
— Це зрозуміло, — сказав Телль. — Я добре знаю, що означає пристосуватися до умов життя. Наприклад, ті, хто хоче піднятися на найвищі гірські вершини, — а там дуже розріджене повітря, — мусять спершу пожити певний час у високогірній місцевості, аби організм звик до розрідженого повітря.
— Наука розрізняє три головні людські раси, — вела далі Залічка. — Білу, чорну й жовту. Це розподіл за кольором шкіри. Та люди з однаковим кольором шкіри теж різняться між собою — будовою тіла, голови, кольором очей та волосся. Очевидно, протягом величезного проміжку часу, коли формувалася сучасна людина, окремі раси жили не ізольовано, а змішувались, як змішуються й тепер, створюючи так звані антропологічні типи.
Це для вас, хлопці, надто важка теорія, тож буде найкраще, коли я поясню вам це на якомусь прикладі. Ось, погляньте на пана Томаша, — з цими словами Залічка показала на мене. — Він належать до білої раси. Має світле волосся, блакитні очі, високий, худорлявий. Здавалося б, що це представник нордичного типу, якому притаманні високий зріст, струнка постать, короткий тулуб, довгі кінцівки, вузькі долоні й стопи, біла шкіра з рожевим відтінком, попелясте волосся, вузький рівний ніс, довгасте обличчя й довгаста голова.
— Перепрошую, — втрутився я, — здається, у мене не вузький ніс, а така собі добряча галушка. І обличчя кругле.
— Авжеж, — підтакнула Залічка. — І голова у вас надто коротка, як на нордійця. В панові Томаші є домішки жовтої раси, це представник субнордичного типу, для якого характерні коротка голова, широке обличчя, не дуже широкий ніс, а шкіра трохи темніша, ніж у нордійців.
— А я? — вигукнув Телль.
— А я, до якого типу я належу? — спитав Чорниця.
— А я, прошу пані? — допитувався Соколине Око.
— Згода, — кивнула Залічка. — Завтра я постараюся знайти час, щоб поміряти ваші голови. Спробую встановити, хто ви такі з точки зору антропології. А на закінчення сьогоднішньої розмови я розповім про те, що здається мені конче важливе. Отже, тепер дуже важко знайти на світі «чистого», класичного представника тієї чи іншої раси. Більшість людей — то суміш різних рас. Наш світ — наче великий казан, куди вкинуто різні компоненти й добряче перемішано. Тільки невігласи твердять, що одні люди гірші за інших через те, що в них темний колір шкіри. Усі ми — гібриди, маємо в собі елементи різних рас, хоч найчастіше не усвідомлюємо цього. От хоч би наш пан Томаш Бродяга. Як було б смішно, коли б він, біла людина, вважав би, що він кращий від представника, наприклад, жовтої раси. Адже в пана Томаша є елементи і жовтої раси.
Залічка підвелася.
— Ми хотіли б дізнатися про поляків, — сказав Телль. — Які раси людей живуть на польській землі?
— Гаразд, — згодилася Залічка. — Я відповім вам на це питання завтра. Завтра по обіді.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Звірення пана Короля. — Чого він боїться? — Дивна Ганчина поведінка. — Приїзд офіцера з Головною управління міліції. — Слідство. — Таємничий анонім. — Хто зрадив Барабаша? — Підозра падає на бакенщика. — Вбивство. — Історія Острова злочинців. — Злочин на острові. — Куди зник труп?
День був теплий, хоч і похмурий. По обіді я сидів на траві перед своїм наметом й знічев'я роздивлявся навкруги. В таборі антропологів панували спокій і тиша, бо члени експедиції лягли відпочити. Річкою повільно плив вантажний пароплав, тягнучи три баржі. Вони здавалися порожніми, та пароплав насилу змагав течію збуреної річки. Чорний дим клубочився в нього з димаря, і вітер доносив аж до мене гуркіт парової машини.
З намету, що стояв край табору антропологів, вийшов пан Кароль. Як завше, він спершу сторожко оглядівся довкола, побачив мене і наче зрадів.
— Добридень! — люб'язно всміхнувся він.
— Добридень, — пробурмотів я.
Він сів обіч мене на траві, вийняв цигарки.
— Даруйте, що морочу вам голову, — почав він, — але я дедалі менше розумію, що тут діється. Тож і прийшов попрохати вас дещо мені пояснити. Пані Залічка розповіла, що ви визволили з підземного бункера якогось рибалку на ім'я Скалбана, а сьогодні вранці, коли ви ще спали, до табору приїхала міліція й забрала голову, зроблену паном Опалком. Мені пощастило дізнатися, що пан Опалко відтворив обличчя людини, яка була восени тут, у містечку, і нагло зникла безвісти. Цю людину начебто вбито, а тіло кинуто в колишній бункер. Гарцери знайшли череп і принесли сюди, пан Опалко відтворив за черепом обличчя, і в такий спосіб з'ясувалася ця темна історія.
— Авжеж, це темна історія.
— Як на вашу думку, чи ми не матимемо неприємностей з цього приводу? Може, краще скласти намета й податися до іншого, спокійнішого місця? Я приїхав відпочивати, і темні історії мене аж ніяк не розважають. Та я боюсь, що мій переїзд сприймуть як втечу, і я накличу на себе біду. Однак іншого я боюся дужче. Пані Залічка впевнена, що я — детектив, який приїхав сюди розв'язати кримінальну задачу.
Багато разів я намагався пояснити їй, що я ніякий не детектив, та що частіше це казав, то більше вона впевнювалася в своїй вигадці. Я працюю у Варшаві на пошті, прошу, ось моє посвідчення. Мені не хотілось, аби міліція гадала, що я видаю себе за когось іншого. Не хочу мати ніякої халепи. Чи зможете ви пояснити пані Залічці її помилку?
— Спробую, — невпевнено сказав я.
Посвідчення пана Кароля я не схотів дивитись, адже не мав на це права.
— А той Скалбана? Навіщо його ув'язнено в підземеллі? — спитав пан Кароль, вираз його обличчя був надзвичайно нещасний. — Не розумію, що тут діється.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30