На підставі викопаних кісток можна вважати, що на зріст ця істота була вже сантиметрів сто сімдесят, легка, струнка, з низьким скошеним назад чолом. Уперше кістяк пітекантропа знайдено на Яві. Згодом стало відомо про інші знахідки. Пралюдина жила і в Європі, її кістки знайдено в Гейдельберзі, жила вона в східній і південно-східній Азії та в Африці. Пралюдина вже вміла робити — хоч дуже примітивні — знаряддя праці і користалася вогнем.
Третьою стадією розвитку людини стала первісна людина або простіше — неандерталець. Ця істота, невисока на зріст, але дуже кремезна, мала велику довгасту голову й довгасте лице з дуже розвиненою щелепою. Щоправда, неандерталець не був гарний в нашому розумінні. Зате в нього були вже краще розвинені специфічно людські риси — наприклад, сильно розвинений мозок. Він куди краще обробляв кам'яне знаряддя, ніж пітекантроп.
І нарешті — розумна людина, чи homo sapiens. Першим її представником вважають так званого «кроманьйонця», чи людину з печери Кро-Маньйон у Франції, де знайшли його кістки. Цей далекий предок буз уже схожий на нас. Навіть серед сучасних людей можна зустріти представників кроманьйонської раси. Кроманьйонець мав зріст сантиметрів сто вісімдесят, будова тіла свідчила про його велику силу. Голова довгаста, із високим склепінням черепа, обличчя широке, ніс довгий і не дуже широкий.
Тепер ми дійшли до нас самих — представників сучасного людства. Тож подивіться, як кожний з нас відрізняється від іншого.
— Розкажіть нам, будь ласка, про нас самих, — попросив Чорниця.
Але з Залічки було вже досить. А досить через те, що, як я помітив, — пан Кароль саме вийшов із свого наметця. Дівчина підбігла до нього і, зальотно похитуючи головою, спитала:
— Ну, вже виспалися, соньку? Зараз ви, мабуть, поснідаєте, і підемо разом до містечка. Зайдемо до кав'ярні, а потім я покажу вам костьол, ринок…
— Ні, неввічливо пробурмотів пан Кароль. — Я йду рибалити. Звичайно, спочатку треба попоїсти. Коли в кухні щось лишилося від сніданку, я залюбки скористаюся з цього. А якби ще дістати півбуханки хліба й трохи масла! Над річкою дуже хочеться їсти.
— Знову рибалити? — заламала руки Залічка. — Ви ж цілу ніч рибалили.
— Нічого не вдієш! — стенув плечима пан Кароль. — Така моя доля. Найгірше, що риба не клює.
— То, може, я з вами піду рибалити? — запропонувала Залічка. — Я певна, що принесу вам щастя.
— О ні, це вже ні! — швидко відказав пан Кароль. — Розмова заважає рибалити, відганяє рибу. А в вашому товаристві я не зможу мовчати. Крім того, я люблю рибалити сам.
Залічка дуже засмутилась. Я подумав, що тепер вона, певне, скерує свою увагу на мене, бо пан Кароль поставився до неї нетактовно. А мені зовсім не хотілося, щоб Залічка подарувала мені своє товариство тільки тому, що хтось інший погордував ним, і я мерщій завів «сама».
— Ми з вами! Ми з вами! — загукали Вільгельм Телль і Чорниця й полізли в машину.
— Я підвезу вас до табору, — сказав я хлопцям і рушив до лісової дороги.
Виїжджаючи, я глянув на табір антропологів. Самотня Залічка сумно дивилася то на пана Кароля, що налагоджував вудки, то на нас.
Хлопців я висадив біля високої березової брами гар-церського табору, що розмістився неподалік од Вісли. На великій лісовій галявині стояло двадцять чималих наметів. Табір був огороджений своєрідним плотом з гілок і хмизу. Перед брамою вартували двоє гарцерів, озброєних дерев'яними жердинами. Посеред табору ми помітили квадратовий майданчик із високою щоглою, на якій маяв прапор.
Табір був порожній. Телль пояснив мені, що гарцери на пляжі. Під наглядом інструкторів їм дозволяли купатися в невеличкому рукаві Вісли поблизу Острова злочинців.
— Ви їдете кудись далеко? — спитав Телль.
— Ні, тільки на той бік річки. До рибалки на ім'я Скалбана.
— Якщо ви почуєте гострий, раптовий сигнал сурми в нашому таборі, — нагадав мені Телль, — то просимо бігти до лісу аж за бункери. Саме там браконьєри порозставляли залізні пастки на звірину. Там чекають на них і наші розвідники.
Я кивнув на знак згоди й поїхав — спершу до роздоріжжя з похиленим хрестом, а далі до річки, де вчора ввечері Вільгельм Телль прострелив браконьєрам понтон.
Дорогою я стрів Ганку.
— А я йшла до вас, — сказала вона, коли я спинив машину, — гадала, може, ви надумаєте поїхати знову до Цехоцінка.
— Ні, сьогодні я їду до громадянина Скалбани.
— Боже милостивий, що може бути у вас спільного з цим розбійником? Адже Скалбана казав про вас: «Підозріла особа, яка вештається тут невідомо чого». А тепер ви вже приятелюєте?
— Скалбана продав мені щуку й був такий люб'язний, що сам почистив її. Він думає, що мене цікавить історія Барабашевоі зграї, тож пообіцяв, коли я його відвідаю, розповісти про неї.
— Йому не можна вірити, — сказала Ганка. — Я віддавна знаю Скалбану, пам'ятаю його ще з дитинства. Усі вважали його людиною недоброзичливою, неприємною, брутальною. Діти боялися його, бо він завжди лякав їх, нахвалявся вкинути у воду й втопити. Батько розповідав мені, що Скалбана був сином відомого тут контрабандиста і завжди мав нахил до темних справ. Нап'ється, було, вчинить бешкет і поб є, кого йому заманеться. Останнім часом він трохи притих, мало п'є і не зчиняє бійок. Взагалі це чоловік похмурий і неохочий до розмов. А тут раптом продав вам щуку, ще й почистив…
— І запросив мене до себе поговорити про Барабаша.
— Дивно, — похитала головою Ганка. — Якби я дізналася, що в лісі на звірів полює Скалбана, то не здивувалася б. Але ж він запросив вас на розмову… Ой, ой, ой… Ви здобули його прихильність, — додала вона глузливо.
— Вам здається, що це якась пастка?
— Не знаю, але раджу стерегтися. Про Барабаша він і справді, мабуть, багато знає, хоча сам і не належав до банди. Здавна живе по той бік річки, рибалить і, очевидно, багато чого бачив. Однак дивно, що цей похмурий і потайний чоловік раптом захотів розмовляти на таку тему з журналістом, ба навіть запросив журналіста в гості…
— А чи не поїхали б ви зі мною?
— Гаразд. Поїдемо спершу до мене, ви залишите на подвір'ї машину, а я перевезу вас човном на той берег.
— Човном? Я збираюся їхати до Скалбани на своїй машині.
Ганка нічого не відповіла, мабуть, гадала, що я жартую. А я повів машину до місця, де піщана дорога доходила до самого берега Вісли. Коли передні колеса машини були вже в воді, дівчина сказала:
— Ви збожеволіли. Краще я вийду, поки не пізно.
— Як хочете, — знизав я плечима.
Ганка подивилася на річку, що широко розлилася в цьому місці, тоді глянула на мене і знову на річку, на той берег. Вода в Віслі була каламутна, аж коричнева від намулу, а водне плесо поцятковане білими плямами шумовиння.
— Вода піднялася, — застерегла мене Ганка. — В горах уже три тижні йдуть дощі, зливи. Вранці по радіо передавали, що перша висока вода дійде сьогодні до Цехоцінка.
Ганка, певне, сподівалася, що по її словах я відмовлюся від свого божевільного задуму переїхати Віслу автомобілем. Та я ввімкнув лопаті турбіни, і «сам» поволі поплив.
— Ой, — заверещала Ганка, коли перед машини трохи глибше занурився в річку. Дівчина ладна була вискочити з машини і навіть схопилася за клямку. Та «сам» був уже за кілька метрів од берега і, кумедно бурмочучи: «пар-пар-пар», змагався з течією, яка силувалася його збороти. Я дозволив воді віднести машину на середину річки, тоді крутнув стерно і поставив «сама» передом до течії. Коли я збільшив швидкість, машина легко перемогла сильну течію Вісли.
— Вона чудова, — сказала Ганка про машину дядька Громилла.
Я милостиво кивнув головою. Ганчин комплімент був, на мою думку, цілком слушний.
Поволі підпливали ми до другого берега. Скраю тяглася широка смуга верболозу, а за нею здіймалася гребля, що захищала берег од повені.
— Де живе Скалбана?
— За греблею. Он бачите ту червону покрівлю? Оце там. Можна виїхати тут на пісок. Поставимо машину на березі і підемо через греблю до Скалбаниної садиби.
Так ми й зробили, — покинули «сама» на піщаному березі, а самі вилізли на греблю. За нею бігла дорога у вербах, а по той бік дороги виднілося невеличке село.
Скалбанина садиба притулилася край села. Це була маленька хатина на два вікна, певне, тільки одна кімната й кухня. На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї — собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шарпався й гавкав здоровенний пес.
На дверях будинку висів замок.
— Нема його вдома, — сказала Ганка.
Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.
— Скалбани нема вдома, — мовила вона, пильно оглядаючи нас. — Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.
— Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? — спитав я.
— Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.
— Його човна не видно на березі, — втрутилася в розмову Ганка.
— Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.
Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.
З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, — все неприємно вражало.
Пан Опалко дружньо підморгнув мені, всміхнувся, приніс із свого намету фарби і домалював обличчю блакитні очі, зачервонив уста й щоки, а решту білого гіпсу вкрив жовтою фарбою. Потім лукаво всміхнувся до мене і надів на свій витвір спортивну шапку. Тепер голова справляла якесь гнітюче враження, здавалося, наче на дерев'яному постаменті лежала голова живої людини.
З містечка причалапала в табір пані Пілярчикова.
— Я до вас, — сказала вона, звернувшись до мене. — Сьогодні неділя, я замкнула крамничку та й кажу собі: піду пройдуся лісом і, може, дізнаюся, як вам ведеться тут, у нашому краї. Давно ви не заглядали до мене. А пиво в мене свіже, недавнечко привезли.
Пан Опалко виніс з намету фотоапарат і, користуючись з яскравого сонця, узявся фотографувати свій витвір. Пані Пілярчикова глянула на штучну голову й мовила:
— А цього дивака я знаю. Восени він заходив до моєї крамнички начебто випити пива, а насправді розпитував про все, отак, як і ви, пане.
Я знизав плечима.
— То ви вже вигадуєте, пані Пілярчикова. Це ж тільки череп, якому дороблено обличчя, розумієте?
Вона кивнула.
— Розуміти-то я все розумію. Не дурна ж бо. Але того дивака я знаю. Він пив у мене пиво і про все розпитував. У мене непогана пам'ять, а як хто мене розпитує, то я добре запам ятовую його рот.
— Дурниці ви кажете, — розсердився я. — Цей череп знайдено у лісі, розумієте?
— Розумію. То виходить, я знаю цей череп.
— Що? Ви знаєте цей череп? Але ж я вам пояснюю, що в лісі, в старому бункері, знайдено людський кістяк, людські кістки, розумієте? Череп принесено сюди, і цей пан доробив йому обличчя.
Нарешті пані Пілярчикова зрозуміла, про що йдеться, і, пойнята тривогою, заломила руки.
— То цього чоловіка вбито в лісі? Боже милосердний, хто ж його вбив?
— Якого чоловіка?
— Ну, того, що пив у мене пиво й розпитував про всяку всячину.
— Але ж я вам пояснював, що цього не може бути. Це череп, мабуть, якогось солдата, що загинув в окопах на війні.
— Того чоловіка я знаю, як зараз бачу його. Був у мене, пив пиво, — затялася пані Пілярчикова.
— То вам тільки так здається.
— Не здається, я знаю напевне. Можете спитатися в людей.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
Третьою стадією розвитку людини стала первісна людина або простіше — неандерталець. Ця істота, невисока на зріст, але дуже кремезна, мала велику довгасту голову й довгасте лице з дуже розвиненою щелепою. Щоправда, неандерталець не був гарний в нашому розумінні. Зате в нього були вже краще розвинені специфічно людські риси — наприклад, сильно розвинений мозок. Він куди краще обробляв кам'яне знаряддя, ніж пітекантроп.
І нарешті — розумна людина, чи homo sapiens. Першим її представником вважають так званого «кроманьйонця», чи людину з печери Кро-Маньйон у Франції, де знайшли його кістки. Цей далекий предок буз уже схожий на нас. Навіть серед сучасних людей можна зустріти представників кроманьйонської раси. Кроманьйонець мав зріст сантиметрів сто вісімдесят, будова тіла свідчила про його велику силу. Голова довгаста, із високим склепінням черепа, обличчя широке, ніс довгий і не дуже широкий.
Тепер ми дійшли до нас самих — представників сучасного людства. Тож подивіться, як кожний з нас відрізняється від іншого.
— Розкажіть нам, будь ласка, про нас самих, — попросив Чорниця.
Але з Залічки було вже досить. А досить через те, що, як я помітив, — пан Кароль саме вийшов із свого наметця. Дівчина підбігла до нього і, зальотно похитуючи головою, спитала:
— Ну, вже виспалися, соньку? Зараз ви, мабуть, поснідаєте, і підемо разом до містечка. Зайдемо до кав'ярні, а потім я покажу вам костьол, ринок…
— Ні, неввічливо пробурмотів пан Кароль. — Я йду рибалити. Звичайно, спочатку треба попоїсти. Коли в кухні щось лишилося від сніданку, я залюбки скористаюся з цього. А якби ще дістати півбуханки хліба й трохи масла! Над річкою дуже хочеться їсти.
— Знову рибалити? — заламала руки Залічка. — Ви ж цілу ніч рибалили.
— Нічого не вдієш! — стенув плечима пан Кароль. — Така моя доля. Найгірше, що риба не клює.
— То, може, я з вами піду рибалити? — запропонувала Залічка. — Я певна, що принесу вам щастя.
— О ні, це вже ні! — швидко відказав пан Кароль. — Розмова заважає рибалити, відганяє рибу. А в вашому товаристві я не зможу мовчати. Крім того, я люблю рибалити сам.
Залічка дуже засмутилась. Я подумав, що тепер вона, певне, скерує свою увагу на мене, бо пан Кароль поставився до неї нетактовно. А мені зовсім не хотілося, щоб Залічка подарувала мені своє товариство тільки тому, що хтось інший погордував ним, і я мерщій завів «сама».
— Ми з вами! Ми з вами! — загукали Вільгельм Телль і Чорниця й полізли в машину.
— Я підвезу вас до табору, — сказав я хлопцям і рушив до лісової дороги.
Виїжджаючи, я глянув на табір антропологів. Самотня Залічка сумно дивилася то на пана Кароля, що налагоджував вудки, то на нас.
Хлопців я висадив біля високої березової брами гар-церського табору, що розмістився неподалік од Вісли. На великій лісовій галявині стояло двадцять чималих наметів. Табір був огороджений своєрідним плотом з гілок і хмизу. Перед брамою вартували двоє гарцерів, озброєних дерев'яними жердинами. Посеред табору ми помітили квадратовий майданчик із високою щоглою, на якій маяв прапор.
Табір був порожній. Телль пояснив мені, що гарцери на пляжі. Під наглядом інструкторів їм дозволяли купатися в невеличкому рукаві Вісли поблизу Острова злочинців.
— Ви їдете кудись далеко? — спитав Телль.
— Ні, тільки на той бік річки. До рибалки на ім'я Скалбана.
— Якщо ви почуєте гострий, раптовий сигнал сурми в нашому таборі, — нагадав мені Телль, — то просимо бігти до лісу аж за бункери. Саме там браконьєри порозставляли залізні пастки на звірину. Там чекають на них і наші розвідники.
Я кивнув на знак згоди й поїхав — спершу до роздоріжжя з похиленим хрестом, а далі до річки, де вчора ввечері Вільгельм Телль прострелив браконьєрам понтон.
Дорогою я стрів Ганку.
— А я йшла до вас, — сказала вона, коли я спинив машину, — гадала, може, ви надумаєте поїхати знову до Цехоцінка.
— Ні, сьогодні я їду до громадянина Скалбани.
— Боже милостивий, що може бути у вас спільного з цим розбійником? Адже Скалбана казав про вас: «Підозріла особа, яка вештається тут невідомо чого». А тепер ви вже приятелюєте?
— Скалбана продав мені щуку й був такий люб'язний, що сам почистив її. Він думає, що мене цікавить історія Барабашевоі зграї, тож пообіцяв, коли я його відвідаю, розповісти про неї.
— Йому не можна вірити, — сказала Ганка. — Я віддавна знаю Скалбану, пам'ятаю його ще з дитинства. Усі вважали його людиною недоброзичливою, неприємною, брутальною. Діти боялися його, бо він завжди лякав їх, нахвалявся вкинути у воду й втопити. Батько розповідав мені, що Скалбана був сином відомого тут контрабандиста і завжди мав нахил до темних справ. Нап'ється, було, вчинить бешкет і поб є, кого йому заманеться. Останнім часом він трохи притих, мало п'є і не зчиняє бійок. Взагалі це чоловік похмурий і неохочий до розмов. А тут раптом продав вам щуку, ще й почистив…
— І запросив мене до себе поговорити про Барабаша.
— Дивно, — похитала головою Ганка. — Якби я дізналася, що в лісі на звірів полює Скалбана, то не здивувалася б. Але ж він запросив вас на розмову… Ой, ой, ой… Ви здобули його прихильність, — додала вона глузливо.
— Вам здається, що це якась пастка?
— Не знаю, але раджу стерегтися. Про Барабаша він і справді, мабуть, багато знає, хоча сам і не належав до банди. Здавна живе по той бік річки, рибалить і, очевидно, багато чого бачив. Однак дивно, що цей похмурий і потайний чоловік раптом захотів розмовляти на таку тему з журналістом, ба навіть запросив журналіста в гості…
— А чи не поїхали б ви зі мною?
— Гаразд. Поїдемо спершу до мене, ви залишите на подвір'ї машину, а я перевезу вас човном на той берег.
— Човном? Я збираюся їхати до Скалбани на своїй машині.
Ганка нічого не відповіла, мабуть, гадала, що я жартую. А я повів машину до місця, де піщана дорога доходила до самого берега Вісли. Коли передні колеса машини були вже в воді, дівчина сказала:
— Ви збожеволіли. Краще я вийду, поки не пізно.
— Як хочете, — знизав я плечима.
Ганка подивилася на річку, що широко розлилася в цьому місці, тоді глянула на мене і знову на річку, на той берег. Вода в Віслі була каламутна, аж коричнева від намулу, а водне плесо поцятковане білими плямами шумовиння.
— Вода піднялася, — застерегла мене Ганка. — В горах уже три тижні йдуть дощі, зливи. Вранці по радіо передавали, що перша висока вода дійде сьогодні до Цехоцінка.
Ганка, певне, сподівалася, що по її словах я відмовлюся від свого божевільного задуму переїхати Віслу автомобілем. Та я ввімкнув лопаті турбіни, і «сам» поволі поплив.
— Ой, — заверещала Ганка, коли перед машини трохи глибше занурився в річку. Дівчина ладна була вискочити з машини і навіть схопилася за клямку. Та «сам» був уже за кілька метрів од берега і, кумедно бурмочучи: «пар-пар-пар», змагався з течією, яка силувалася його збороти. Я дозволив воді віднести машину на середину річки, тоді крутнув стерно і поставив «сама» передом до течії. Коли я збільшив швидкість, машина легко перемогла сильну течію Вісли.
— Вона чудова, — сказала Ганка про машину дядька Громилла.
Я милостиво кивнув головою. Ганчин комплімент був, на мою думку, цілком слушний.
Поволі підпливали ми до другого берега. Скраю тяглася широка смуга верболозу, а за нею здіймалася гребля, що захищала берег од повені.
— Де живе Скалбана?
— За греблею. Он бачите ту червону покрівлю? Оце там. Можна виїхати тут на пісок. Поставимо машину на березі і підемо через греблю до Скалбаниної садиби.
Так ми й зробили, — покинули «сама» на піщаному березі, а самі вилізли на греблю. За нею бігла дорога у вербах, а по той бік дороги виднілося невеличке село.
Скалбанина садиба притулилася край села. Це була маленька хатина на два вікна, певне, тільки одна кімната й кухня. На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї — собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шарпався й гавкав здоровенний пес.
На дверях будинку висів замок.
— Нема його вдома, — сказала Ганка.
Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.
— Скалбани нема вдома, — мовила вона, пильно оглядаючи нас. — Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.
— Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? — спитав я.
— Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.
— Його човна не видно на березі, — втрутилася в розмову Ганка.
— Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.
Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.
З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, — все неприємно вражало.
Пан Опалко дружньо підморгнув мені, всміхнувся, приніс із свого намету фарби і домалював обличчю блакитні очі, зачервонив уста й щоки, а решту білого гіпсу вкрив жовтою фарбою. Потім лукаво всміхнувся до мене і надів на свій витвір спортивну шапку. Тепер голова справляла якесь гнітюче враження, здавалося, наче на дерев'яному постаменті лежала голова живої людини.
З містечка причалапала в табір пані Пілярчикова.
— Я до вас, — сказала вона, звернувшись до мене. — Сьогодні неділя, я замкнула крамничку та й кажу собі: піду пройдуся лісом і, може, дізнаюся, як вам ведеться тут, у нашому краї. Давно ви не заглядали до мене. А пиво в мене свіже, недавнечко привезли.
Пан Опалко виніс з намету фотоапарат і, користуючись з яскравого сонця, узявся фотографувати свій витвір. Пані Пілярчикова глянула на штучну голову й мовила:
— А цього дивака я знаю. Восени він заходив до моєї крамнички начебто випити пива, а насправді розпитував про все, отак, як і ви, пане.
Я знизав плечима.
— То ви вже вигадуєте, пані Пілярчикова. Це ж тільки череп, якому дороблено обличчя, розумієте?
Вона кивнула.
— Розуміти-то я все розумію. Не дурна ж бо. Але того дивака я знаю. Він пив у мене пиво і про все розпитував. У мене непогана пам'ять, а як хто мене розпитує, то я добре запам ятовую його рот.
— Дурниці ви кажете, — розсердився я. — Цей череп знайдено у лісі, розумієте?
— Розумію. То виходить, я знаю цей череп.
— Що? Ви знаєте цей череп? Але ж я вам пояснюю, що в лісі, в старому бункері, знайдено людський кістяк, людські кістки, розумієте? Череп принесено сюди, і цей пан доробив йому обличчя.
Нарешті пані Пілярчикова зрозуміла, про що йдеться, і, пойнята тривогою, заломила руки.
— То цього чоловіка вбито в лісі? Боже милосердний, хто ж його вбив?
— Якого чоловіка?
— Ну, того, що пив у мене пиво й розпитував про всяку всячину.
— Але ж я вам пояснював, що цього не може бути. Це череп, мабуть, якогось солдата, що загинув в окопах на війні.
— Того чоловіка я знаю, як зараз бачу його. Був у мене, пив пиво, — затялася пані Пілярчикова.
— То вам тільки так здається.
— Не здається, я знаю напевне. Можете спитатися в людей.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30